Пригадалася паломницька поїздка до Тезе. Коли у дев’яностих мені, студентові богослов’я, пощастило побувати у молодіжному міжконфесійному таборі у Франції, то мабуть найбільше що вразило – це молитва мовчанням. Коли після чергової «порції» співання церковних гімнів і молитов, читань уривків Святого Письма та проповідей наступала невеличка пауза, то це промовляло більше, ніж співи і прослава. Тоді мабуть сам Сущий відповідав на молитву спільноти, і почути Його було найкраще в тиші...
Саме з такою тишею асоціюються у мене дорогі, незабутні спогади про нашого отця і Главу – владику Любомира...
У жовтні 1991 року у Львові мені вперше пощастило побачити цього видатного священика, архімандрита Студійського монастиря в Кастель-Ґандольфо біля Риму... Його поважна, батьківська авторитетна постава, великий мир у душі, який передавася усім тим, хто з ним спілкувалися, його зрілість, інтелігентість, мудрість надзвичайно приваблювали.
У той осінній день він багато говорив про проблеми церковних обрядів. Про те, що у нас мовляв їх не дотримуються таким чином, як це повинно бути насправді. Це було на його думку серйозною проблемою...
Міркування були приблизно такими: кожна нація, церква, спільнота мають свою особливу місію перед Богом, і якщо вони з певних причин не виконають цієї місії, то це заслуговує на покарання, на осуд.
Такою місією нашої Греко-Католицької Церкви на думку Блаженішого було продемонструвати світові, що можна бути водночас і східним християнином, і католиком, тобто належати до Вселенської церкви.
«Однак, поки що, – міркував отець Любомир, – ми цієї місії не виконуємо. Коли подивишся на образи, які висять у наших храмах; якщо підеш на богослужіння, які правляться у наших церквах відповідно до старих латинізованих книг, без запроваджених після ІІ Ватиканського собору реформ, то дійдеш висновку, що ми на жаль нашого завдання не сповнюємо. І не готові його сповнити». Дорогий наш, владико! Промайнуло чверть століття, але На жаль дуже мало змінилося...
Тоді мені здавалося, що ці речі не надто важливі, але згодом стало зрозумілим чому саме так наголошував на цьому священик.
Адже культура мови, правильність побудови речень, викорінення всіх помилок, суржику є необхідними умовами донесення інформації до адресата. Мова отця Любомира була витонченою говіркою львівського інтелігента передвоєнної епохи. Але як чітко він старався правильно говорити! Як гарно він вимовляв слова і виправляв свої помилки! Яким вдячним був, коли хтось делікатно звертав йому увагу щодо правильности наголосів і зворотів!
Мені в одну мить здалося, що коли я порозмовляю з ним, то всі мої проблеми вирішаться. Однак, коли я попрохав присвятити мені кілька хвилин і наважився вилити йому свої болі, то зрозумів про існування проблем, яких не можна просто так вирішити. Іноді доводиться прийняти волю Божу, змиритися із втратами дорогих людей, погодитися з тим, що деякі помилки на жаль виправити неможливо...
Незважаючи на всі плюси і мінуси, його авторитет не зменшувався, а навпаки зростав.
Пам’ятаю його лекції-виклади у Львівській Духовній семінарії та у відкритій новій Богословській академії. Завдяки його аргументам багатьом відвідувачам розплющувалися очі на питання природи Церкви, на значення літургійних обрядів і деяких моральних проблем.
Отцеві Любомиру не потрібно було «заспокоювати» студентів, заставляти їх себе слухати. Коли він з’являвся в аудиторії, то всі довкола завмирали. Якщо іншим професорам іноді доводилося сварити на своїх учнів, то авторитет учителя і «мир, який перевищує всяке розуміння» так впливали на класову спільноту, що було чути як муха пролітає.
Владика Любомир дуже любив богослужбові обряди. Він не був вченим у галузі літургійних наук, однак з любов’ю і захопленням навчав студентів як відправляти богослужіння у контексті наук про духовне життя. Запам’яталися його розповіді про Великопостові часи, він показував як правильно робити великі поклони, як читати і співати тропарі і псалми на цих відправах.
«Дуже страшною річчю є коли людина ходить до храму, приступає до Святих таїнств, але не змінюється... Треба читати щодня Святе Письмо з роздумуванням, і своїм серцем вникати у священні тексти, щоб таким чином Бог нас перемінив», – часто стверджував архиєрей.
Як довести братам і сестрам, які належать до Православної церкви та інших християнських спільнот, і яких серед нашого народу більшість, правдивість таїнств у нашій Греко-Католицькій Церкві, як їм пояснити справжність нашої духовної дороги? Найкращий спосіб – це наша святість, адже не може погане дерево давати доброго плоду. Святість, життя у Христі – ось головна передумова примирення і поєднання у Христі. Усі інші адміністративні методи – другорядні.
Коли архієпископ Любомир відвідував Рим, він мінявся. Його «поважність» частково змінювалася на діловитість, хода і рухи ставали жвавішими, спритнішими. У столиці Італії доводилося вирішувати багато справ, полагоджувати різні церковні проблеми, шукати кошти на різні проекти. Він як ніхто інший авторитетно представляв Церкву України як у краю, так і в діаспорі. Він знаходив час, щоб зустрітися зі студентами та щоб їх морально підтримати. У ЗМІ мабуть не було привабливішого церковного лідера, ніж цей старець – уособлення праотця, отця, патріарха, пророка, апостола, проповідника, повздержника, євангелиста, вигнанця...
Отець Гузар переживав через те, що багато людей, особливо молоді, хоче емігрувати. Він, як дитя емігрантів, пережив життя скитальця і вигнанця, і, незважаючи на усі труднощі був щасливим, що повернувся до рідної країни. Він іноді був далеким від насущних проблем простого народу, бо не зміг збагнути багатьох його проблем через нерозуміння скаліченої, окраденої, здеформованої злом пострадянської реальності.
Але яке щастя, що ця людина не «зрадянщилася». Адже саме у «сов’єтчині» чи у совковості найбільша наша трагедія. Усі зовнішні реформи не матимуть жодного успіху доти, доки з останнього «совєтського» чоловіка не вивітриться сморід комунізму, і ментальність «епохи застою». Отець Любомир – це власне діаметральна протилежність до homo sovieticus.
Він був Людиною! Він також помилявся, переживав, страждав. Усіх вражав його дотепний гумор, його витончена шляхетність і водночас – простота зі щирістю.
Його присутність серед нас як справжнього генія на зламі тисячоліть і нині продовжується. Як Ісус, відійшовши від нас нга Небеса, сказав: «Я з вами в усі дні до кінця віку», так само і дорогі нам люди залишаються далі духовними отцями і провідниками. Змінюється хіба що спосіб їхньої присутности...
Блаженніший архиєрей Любомир нині перед Престолом Божим серед сонму своїх попередників – великих Київських і Галицьких митрополитів, особливо серед наших великих духовних світичів: митрополита Андрея та Патріярха Йосифа.
Святий отче Любомире, моли Бога за нас!
